Служба функціональної діагностики, ендоскопічний кабінет
Медицина другої половини ХХ століття збагачувалась впровадженням нових технологій обстеження хворих. Вже кінець 60-х років районні лікарні не можна уявити без ЕКГ-обстежень кардіологічних хворих. Від простих ЕКГ-кабінетів згодом переходили до кабінетів функціональної діагностики. Нашій райлікарні поталанило, що серед терапевтів віднайшлась надзвичайно енергійна, активна, підтримуюча новаторство, вміюча знайти підхід до керівництва та наділена талантом переконувати – Раїса Саватівна Юраш. Саме вона заснувала кабінет функціональної діагностики в нашій лікарні, саме вона підбирала, готувала та навчала кадри для нього. На кінець 60-х років в лікарні з'явився ЕКГ- апарат на якому працювала Олександра Іванівна Золотоверха. Шифрували ЕКГ лікарі- терапевти, а потім деякий час очолювала цю службу Ніна Євгенівна Пісчана.
З 1983 по 1987 роки в кабінеті ФД працював Степан Петрович Корпяк, а з 1989 по 2011 роки – Валентина Миколаївна Римська. Короткий період часу працювала й Ірина Володимирівна Ніколенко. Слід зазначити, що в кабінеті працювали чудові люди та кваліфіковані медики середньої ланки, які оволоділи методами обстеження на рівні лікарів. Це: Надія Дмитрівна Трушева, Галина Петрівна Килимиста, Алла Тимофіївна Кускова та санітарка Зінаїда Миколаївна Вовк. У кабінеті функціональної діагностики також працювали Ірина Іванівна Боїн, Людмила Недопас, Ольга Петрівна Михайленко, Микола Петрович Бабенко. Кабінет завжди вирізнявся естетичним оформленням, тишою й спокоєм, які також допомагали в лікуванні.
У 1987 році від функціональної діагностики відокремилась служба, яку й очолив та заснував Степан Петрович Корпяк. Поринемо разом з ним в його детальні та приємні спомини.
«…У 1983 році, після закінчення інтернатури, приступив до роботи лікаря-функціоналіста Шполянської поліклініки. Отримав кабінет, в якому були електрокардіограф чорнильний, спірометр, пневмотахометр, секундомір, двоступінчата тумбочка, фонокардіограф без паперу. Працював з Олександрою Іванівною Золотоверхою, з якою ми одразу подружились. На той момент дефіцитом було все. Папір для ЕКГ використовували газетний та пакувальний. Їздити доводилося по всьому району у пошуках цього паперу. Потім, за допомогою бритви, розрізали його на смужки, змотували в рулони. Цього вистачало на кілька днів роботи. І, що найголовніше, сприймалось це, як норма.
З приходом за радянських часів у міністерське крісло Є. Чазова, було розкрито правду про “місцезнаходження” нашої медицини і те, наскільки ми відстаємо від світового рівня. Оскільки він був кардіологом, в першу чергу розпочалось переоснащення цієї служби. Ми побачили, що електрокардіографи бувають акумуляторін, дво-, чотири-, шестиканальні. Для функціональних проб є велоергометр. Для дослідження функції дихання є спірограф. Папір вже не треба було різати. З'явився термопапір. На це все потрібні були гроші. А оскільки переоснащення йшло за всіма напрямками, грошей катастрофічно не вистачало. Потрібно було задовольняти й інші служби. У першу чергу – реанімацію, рентгенслужбу, стоматологію та акушерство.
Нами тоді керувала Р.С. Юраш. Враховуючи її пробивні навички, ми реформувались швидше за інших. На той час у лікарні вже була ЕОМ, а у кожному кабінеті дільничного лікаря – монітор. До неї був закуплений експрес-аналізатор ЕКГ. Але для того, щоб усе це запрацювало, потрібно було перешифрувати карточки хворих у десятинній системі. На ЕОМ тоді працював Олександр Гірман, але ми не змогли довести потрібність цієї справи, можливо й добре. Бо на той момент вже стрімко наступала ера комп'ютеризації.
Оскільки з нас вимагали проведення ЕКГ всім пацієнтам 40+, нам додали ще одну ставку медсестри. Так у нас з’явилась Галина Ніковська. На той час ми працювали у дві зміни, робили до 100 ЕКГ, 3–4 спірограми, 2–3 велоергометрії на день, до 30 досліджень функцій зовнішнього дихання.
На той момент ставку лікаря функціональної діагностики перейменовують на ставку лікаря- клінічного фізіолога. І на цій основі нам почали додавати інші, непритаманні службі, функції. Це ендоскопія та УЗД.
Влітку 1984 року я пройшов курси ендоскопістів при обласній лікарні, і незабаром ми отримали перший ендоскоп. Тоді було модно робити відкриття кабінету. І ми зійшлись на даті 1 грудня 1984 року. Підготували кабінет, устаткували його всім необхідним. На відкриття приїхав пан Рудьковський, Д. Діденко проводить екскурсію. Все йде по плану. Але я зрозумів щось не так, бо вони зайшли в халатах. Діденко хвилюється. І тут Рудьковський видає: «Що це за відкриття без хворого. Давайте починайте Степане Петровичу, а ми подивимось». А хворого ми не підготували. Виручає ситуацію Олександра Іванівна: «Я перший пацієнт». Галина починає підготовку. Обезболюємо. Укладаємо хворого на перев’язочний стіл. Начальство виходить з кабінету. Ми з полегшенням видихнули. Але тут Олександра Іванівна: «У мене виразка з війни, дивіться!» Так у нас вийшло перше обстеження і з’явився перший пацієнт.
Після цього вони повертаються в кабінет, і в дружній невимушеній обстановці приймається рішення про створення міжрайонного ендоскопічного центру на базі нашої лікарні.
Після цієї розмови ми відкриваємо ставку ще однієї медсестри, на яку прийняли Валентину Красюк.
Ми були одним із перших кабінетів в Україні та тодішньому Союзі, відкритому в умовах поліклініки. Цим ще раз довели безпеку ендоскопічного обстеження.
Три роки ендоскопія працює в штаті кабінету функціональної діагностики. Чиниться шалений опір та несприйняття методики з боку старших лікарів. Але довіра до ендоскопії з кожним днем зростає. І спочатку молодші лікарі, а потім вже й старші, починають менше довіряти рентгену. І остаточну крапку в прийняті ендоскопії ставлять хірурги обласного онкологічного диспансеру, беручи на операцію хворих, оминаючи обласних спеціалістів.
У результаті цього, за рахунок резервних ставок облохоронвідділу, в листопаді 1987 року на нашій базі відкривається міжрайонний ендоскопічний центр, в який і перейшли працювати я та Валентина Красюк. Кабінет оснащується сімома ендоскопами (що по тих мірках було захмарно) та виділяється автомобіль для надання екстреної допомоги. У нас обстежуються хворі з Катеринопільського, Звенигородського, Лисянського, Городищенського районів та міста Ватутіне. Заради справедливості, потрібно сказати, що це була друга спроба відкриття ендоскопії в нашій лікарні. Перший ендоскоп, тоді ще лінзовий, застосував М.С.Волик, працюючи хірургом.
Розвиток ендоскопії йде шаленими темпами. На той момент курси з ендоскопії були лише в Москві. Тому ми, перші ендоскопісти, вчились по ходу один у одного. Переймали методики шляхом одноденних, дводенних курсів на робочому місці. Методики постійно оновлювались. На закупівлю додаткової апаратури потрібні були кошти. Лікарня з цим не справлялась. А замовлення апаратури за бюджетні кошти потребувало до двох років часу. Тому була лазійка – випросити гроші у інших недержавних підприємств. А це колгоспи. Я дуже вдячний головам колгоспів Шемету, Борозняку, Вербовому, які ніколи не відмовляли в сумах, які б я не просив. Бо одне діло закупити апаратуру, а інше її утримувати.
Крім самої роботи і навчання потрібно було вчити і інших лікарів, бо цього в інститутах не вчили. Розказувати потрібно було не лише опис заключення, але й вміти трактувати результат та на практиці вибирати правильне лікування. З’явилися десятки хвороб про які раніше лише здогадувались. А про їхнє лікування взагалі не було нічого відомого.
Так, у 1982 році австралієць Маршалл відкрив причину виразкової хвороби шлунку – мікроорганізм хелікобактер пілорі. У 1987 році відкрив методику лікування виразкової хвороби. І поки в Союзі точилась боротьба між світилами про доцільність методики, ми в 1990 році одні з перших почали виявляти цей мікроорганізм методом уреазного тесту, що дало можливість адекватного лікування виразкової хвороби. При призначанні цих препаратів хворі вже до вечора відчували результат, якого при старій методиці лікування потрібно було чекати до місяця.
На прохання терапевтів поліклініки, частіше за інших ініціатором виступала Надія Михайлівна Пірогова. Ми майже кожного тижня проводили заняття, де розбирали клініку та сучасне лікування гастроентерологічних хвороб.
За час моєї роботи обстежено понад 40 тисяч хворих. Стало можливим виявляти начальні форми раку стравоходу, шлунка та товстого кишківника. Пацієнти, які дослухались до наших порад та вчасно прооперувались, практично вилікувались від раку. А завдяки правильному підходу до лікування хелікобактернозалежних гастритів, захворюваність на рак шлунка значно зменшилась. Після доведення, що однією з причин виникнення раку є хелікобактер, нам вдалось підняти процент обстеження на нього майже до 80. Проведено сотні поліпектомій, зупинено десятки кровотеч, видалено сотні сторонніх тіл, починаючи з голок, кісток та закінчуючи виделками та ручками від виварок.
Завдяки співпраці з лікарями-гістологами, спочатку В.Ю. Мартинюком та його лаборантом В. І. Бабіченком, а потім і лікарем А. В. Шпарою, ми в дводенний термін отримували дуже важливу гістологічну інформацію, що вирішувала подальший шлях лікування. А цитологічні результати від лікаря Л. О. Шпари давали можливість вже через 15–20 хвилин приймати правильну тактику ведення пацієнта.
Незмінно зі мною працювала медична сестра Валентина Володимирівна Красюк. Із молодших медпрацівників хочеться відмітити Валентину Дерев’янко, Людмилу Мізімову та багатьох інших, що працювали у нас короткий період часу. Окрему подяку висловлюю медтехнікам Олегу Ільченку, Миколі Антонову, а також Миколі Сторчаку, І. Кошовому, які завжди допомагали підтримувати апаратуру в робочому стані, а частину і удосконалювати.
Щоб рухатись уперед, потрібно було стрімко бігти, і ми бігли завдяки підтримці керівництва лікарні, області та місцевої влади. З початком кризи ми просто бігли. А далі йшли кроком. За небажанням місцевої влади підтримувати наш кабінет та інші міжрайонні служби та відділення, ми втратили значення міжрайонного центру, що призвело до послаблення фінансування та скорочення штатів. З лікарні, слава про яку котилась по всьому Союзі, ми стали звичайною провінційною лікарнею з невідомим майбутнім.
У 2007 році я вийшов на пенсію за вислугою років.
З 03. 12. 2007 року прийнята на посаду лікаря ендоскопіста Оксана Миколаївна Домчук, яка в 2003 році закінчила Тернопільський медуніверситет й пройшла спеціалізацію в КМАПО ім. Шупіка за фахом «Ендоскопія» й плідно продовжувала працювати. У 2017 році ендоскопічна служба поповнилась відеогастроскопом, що дало змогу перейти на новий рівень ендоскопічної допомоги. У 2019 році ендоскопічний кабінет перенесено з поліклініки в стаціонар. З лютого 2020 року лікар-ендоскопіст працює на 0,75 ставки. Вірними помічниками в кабінеті в останні роки були і є Антоніна Коваленко, Світлана Слободяник та Олена Шевченко».
Далі буде
Підготував Олексій Пірогов
